У 14-річного Дмитра була щаслива велика родина. 24 лютого вся сім’я прокинулась від бомбардувань їхнього рідного міста – Гостомеля. Разом із вибухами зникло світло, газ, вода та мобільний зв’язок. Мама на інвалідному візку не могла спускатися в підвал, тож доводилося жити всередині будинку. Через деякий час вони змушені були евакуюватися, і їм це вдалося. Родина повільно просувалася до автобуса, ховаючись від обстрілів: скрізь було чути вибухи, руйнування будинків, пересування ворожих танків. Поки родина перебувала в дорозі за кордон – Дмитрового батька вбили. Він допомагав людям виїжджати, носив ліки, роздавав їжу. В черговий раз, коли чоловік роздавав допомогу, окупанти почали над ним знущатися, піддаючи його різним тортурам. Дмитро переконаний, що його тато – справжній Герой. Хоча чоловік загинув, зате завжди буде присутній в серцях своїх рідних. Хлопець мріє про якнайшвидшу перемогу України та повернення до рідного дому.